Якими ж можуть стати розкладки народних сил на прийдешньому Майдані-2?

Коли Тарас Чорновіл стверджував, що на Майдані-1 зразка 2004-го бабцям із галицьких сіл платили за день стільки, скільки вони мали пенсії за місяць, то він, звичайно, грав вар’ята. Але коли типовий київський “совок” (до речі, екс-львів’янин) щиро не вірив, що хтось міг приїхати до Києва на Майдан не за гроші, то це вже конкретний діагноз. Бо “совок” задурно нічого не зробить, навіть пальцем не поворухне й ніколи не повірить, що хтось інший зможе “за ідею” зробити щось безкоштовно.

Вийти на вулиці типового совка змусить хіба що те, що буквально зачіпає за живе. А що могло зачепити за живе прибічників Януковича? Для того, щоб тижнями та місяцями відстоювати ідею, треба кидати роботу, а отже, й джерело годування родини, і чи варто взагалі мерзнути заради незрозумілих ідей? За винятком декількох сотень, а може, навіть і тисяч прихильників “слов’янської ідеї”, а отже, ідеї Великої Росії, навряд хто з прибічників антиукраїнських сил вірив у те, що, прийшовши до влади, Віктор Ющенко закриє російські школи, церкви Московського патріархату та розстріляє у шурфі закинутої шахти в Краснодоні Близнюка вкупі з Лук’янченком і Колесніковим, а Тимошенко обтягне Донбас колючим дротом і втопить у Чорному морі одеський “сьомий кілометр”. Тоді російська культурна ідея не надихнула нікого ні на що героїчне й виявилася надзвичайно ледачою. І що тепер зможе надихнути частину прихильників російської культурної ідеї боротися мирними методами проти “националистического фашистского шабаша Луценко и Ко”?

В історичному аспекті справжня народна підтримка ідей Великої Росії спрацювала в Україні лише раз, під час революції 1905 року, коли банди чорносотенців, освячені казенним православ’ям, захищаючи “вєру, царя і атєчєства”, влаштовували єврейські погроми в Одесі й інших містах. Послідовників цих “активістів” у сучасній Україні дуже мало. На заходах, що їх організовують “наташисти” Вітренко, “славянствующіє” Базилюка, “рускіє праваславниє” Каурова, тепер здебільшого на антинатовських мітингах у Криму, російських прапорів більше, ніж учасників.

Звичайно, можна купити кілера, адвоката чи довірену особу, можна вивести людей на вулиці й навіть перекривати автошляхи, коли в мороз вирубають опалення чи позбавляють пільг, але насправді на масові свідомі та добровільні громадянські акції здатні лише люди, об’єднані ідеєю, яка стає метою їхнього життя, що й довів на майданах український народ у листопаді-грудні 2004-го.

Справді ідейних прихильників справи Путіна-Януковича, які цілком щиро готові були відстоювати свої рідні ідеї “економічної стабільності та вічної дружби з Росією”, було мізер, а на найманцях далеко не заїдеш. Бойовики Корчинського та шахтарі напідпитку не здатні ні кількісно, ні якісно створити революційну критичну масу.

Ось чому не протестує проти будь-чого, що безпосередньо не стосується його шкурних інтересів, совковий піпл. На українські майдани ніхто з прихильників Партії регіонів не прийде ні за покликання, ні за гроші. Невже в Києві нині немає жодного прибічника антикризової коаліції, котрий під час програми “5 каналу” “Майдан” набрався б мужності відстоювати свої ідеї? Усі, хто там збирається з Яною Конотоп, лише паплюжать Януковича та Мороза вкупі з усіма антикризовиками.

Цей піпл неспроможний сам виступити в ролі громадянського суспільства, бо “рождённый ползать, летать не может”. І він уже істерично закликає свою рідну владу в переддень Майдану-2 щось робити: “Никаких действий со стороны этой власти! Что, опять хотите сдать власть Ющенко? А на половину народа Украины ещё раз наплевать?! Да что же это такое?”

Польові командири майдану-2004 Стецьків, Парубій, Бондаренко розповідають про те, що там було достатньо молодих людей, готових віддати своє життя за ідеї демократії й утвердження справжньої української держави. Вороги українства відразу ж охрестили цих людей “революційними наркоманами”, а тепер дуже широко мусують тему, мовляв, ці “наркомани” чекають не дочекаються нової нагоди відчути революційний наркотичний “кайф”. Це справді визнання з боку ворогів величі людей, які ще можуть заради чогось пожертвувати своїм життям. І звісно, зрозуміло, що схожих “наркоманів” за ідею Януковича чи Путіна в природі не існує.

У карпатському селі Гребенів на березі Опору стоїть дуже скромний монумент, на якому написано, що мешканці цього села звели його на власні гроші 1991-го й таким чином дякують Богові за незалежність України. Справді скромний монумент, коштує щонайбільше дві-три тисячі гривень. А тепер уявіть, що в Донецьку чи Єнакієвому прості люди дали свої “кровні” на спорудження пальми Мерцалова на честь імперської Росії, чи на честь Єкатєріни II, Пєтра I, Лєніна, Ахметова, чи чорта-біса.

Є одна глибинна причина, чому донеччани за будь-якої міри “набухлих бруньок” сотнями тисяч не вийдуть на київський Майдан. Це, напевно, звучатиме фантастично-цинічно, але якби “звери-бэндэравцы с руками по локоть в крови” після Другої світової війни знищили в Донбасі десятки тисяч мирних шахтарів, а сотні тисяч вивезли на Сибір, якби у підвалах Святогорської лаври (як у підвалах монастиря отців Василіян у Жовкві) знайшли кісточки сотень маленьких дітей разом із матерями, яких невинно закатували упівці, от тоді й 2004-го, і 2007-го, і якого хочете року сотні тисяч донеччан вийшли б на майдан Незалежності з гаслами, на яких були б написи всіх донецьких сіл і містечок. Лише така історична пам’ять могла б підняти їх на активні дії. А може, й добре, що донеччани не пережили такої трагічної історії, як галичани, і не треба, щоб майоріли в Києві донецькі прапори? Вочевидь, що так.

Источник: Львовская Газета